Неперепостити це неможливо.

Іноді зустрічаються статті, які треба не просто читати, а досліджувати, намагатись застосувати в своїй дійсності як план до дії, та вивчати їх до останньої літери. Тетяна Монтян такі статті видає останнім часом все частіше. За що їй моя подяка. чим хочу поділитись з вами.

Від редакції: Управління спільним – тема, якої мало торкаються в Україні. Чому? На нашу думку, тому, що Україна знаходиться на периферії світових процесів. Нас мало цікавить, як зробити так, щоб браконьєри не виловили всю гренландську тріску, або тема економії води, або як управляти своєю вулицею так, щоб на ній було завжди чисто – ми швидше будемо зловтішно обговорювати те, як наші депутати вкотре натовкли одне одному пики. Тим часом, управління спільними ресурсами – одна з найбільш злободенних тем у світі, а Елінор Остром навіть отримала у 2009 році Нобелівську премію за свої дослідження на цю тему. Пропонуємо до Вашої уваги текст виступу Тетяни Монтян на тему управління спільним на Energy Camp в Одесі.
****
Спільне та його градація
Т. Монтян: Я так розумію, що для вас найближчою є наступна тема: як найкраще обмежити використання природних ресурсів, аби їх вистачило надовго. Тобто, як забезпечити їхню довгострокову економічну життєздатність.
Є прекрасне українське прислів’я, яке складається з двох слів: гуртове – чортове. Те, що належить декільком, знаходиться під потенційною загрозою бути зруйнованим – тому що люди, на жаль, дуже часто нездатні між собою домовитись.
Ситуації спільного, про які я буду говорити узагальнено (наприклад, про ОСББ – як про наочний приклад того, що таке ситуація спільного), як і ситуації керування спільним – виникають усюди. Починаючи від невеликих спільнот на кшталт співвласників багатоквартирного будинку чи чогось подібного – і до масштабу усієї планети, про що дуже люблять поговорити екологи.
Спільне має градацію. Земля – наш спільний дім, тому що ніхто з нас не може полетіти жити десь у космос; Україна – наша спільна власність – у вигляді державного майна, співвласниками якого абстрактно ми є. Як члени віртуальних громад, ми є співвласниками нашого муніципального майна (але ніхто ніколи не бачив його переліку в жодній територіальній громаді – хіба що в малесенькому селі, де всі всіх знають). Ну і так далі – будинок є спільною власністю власників всіх приміщень цього будинку, і так далі.
То як же розпорядитись цим спільним майном, аби нікого не образити, по справедливості? Я вже приводила цей приклад про моїх близнюків, може, хтось не чув: раніше, коли їм дарували гостинець, який був неподільний – ну, скажімо, яблуко – вони були готові за нього вбити одне одного, аж поки ми їм не порадили один дуже цінний алгоритм. Близнюки кидають жереб, хто саме буде ділити, і тоді той, хто виграв, ділить, а той, хто програв – вибирає одну з двох половинок, які утворились в результаті поділу. Як неважко здогадатись, поділ відбувається з такою точністю, що “аптека відпочиває”.
Тобто, оцей ось алгоритм – один з (багатьох). Він надзвичайно ефективний і прекрасно діє в багатьох умовах, починаючи від яблука і закінчуючи державним бюджетом. Формула буде, правда, трохи складнішою, але принцип – абсолютно однаковий.
Спільне володіння всюди виникає, але – я вас розчарую – поки що теоретичні питання управління спільним знаходяться тільки на початку свого вирішення. Зовсім нещодавно Елінор Остром отримала Нобелівську премію за свою книгу “Керування спільним”. [З українським перекладом цієї книги, зробленим Тетяною Монтян, можна ознайомитись тут – ред.]
Ось що таке – перебувати на периферії світового наукового процесу: виявилося, що мої спроби дослідити тему дизайну найкращих алгоритмів вирішення конфліктів між співвласниками неподільного майна, які я виводила в практику – це ціла наукова дисципліна. Якби Елінор Остром не присудили Нобелівську премію, я б і не знала, що вона написала цілу книгу і займається цим в теоретичному аспекті, в той час як я намагаюся “розрулити” реальних людей в реальних ситуаціях.
Парадокси керування спільним
У чому ж полягає головний парадокс керування спільним? Парадокс в керуванні будь-яким спільним полягає в тому, що індивідуальні раціональні стратегії можуть привести до ірраціональних колективних результатів.
Всі знають стару байку про синагогу і необхідність принести по одній пляшці горілки та вилити її в загальний котел. Індивідуальна стратегія кожного полягає в тому, що, оскільки котел спільний, і ніхто не перевіряє, що саме виливається з пляшки в цей котел – то можна принести воду чи ще щось, дешевше за горілку. Підсумок – всі у синагозі будуть тверезими, дуже злими і матюкатимуть одне одного: “Які всі жлоби, ну чому не міг хоч хтось, або декілька людей, принести, в решті-решт, горілку, а не воду!” 
Науково це називається, повторюю: “індивідуальні раціональні стратегії – призводять до колективних ірраціональних результатів”.
Це, звичайно, кидає виклик фундаментальній вірі в те, що люди – створіння раціональні і здатні досягти справедливого результату.
Отже: теоретично – окрім випадків, коли індівідуумів досить мало, а також випадків, коли діє примус або інший спосіб змусити індивідуумів все-таки діяти в спільних інтересах, а не керуватися своєю поточною вигодою – раціональна корислива людина НЕ БУДЕ діяти задля реалізації спільних чи групових інтересів. За винятком вкрай нечислених святих та альтруїстів, які, як ви знаєте, зустрічаються у нас доволі рідко. На будь-який соціум святих і альтруїстів буває досить мало.
Звісно, альтруїсти – це люди, які здатні діяти на суспільну користь, не вимагаючи нічого для себе. Але, на жаль, ситуація наступна – і це підтверджують дослідження психологів: альтруїстів, по-перше, мізерно мало. Під час одного з таких досліджень створили комп’ютерну модель “абсолютного альтруїста”. І от цей альтруїст завжди обирав стратегію на користь групи. Ви будете здивовані, але коли людям настав час обирати, з ким би вони хотіли мати спільні дії – альтруїста ніхто не обрав.
Люди інстинктивно стороняться альтруїстів – вони їх бояться, тому що не можуть зрозуміти їхніх мотивів. І це стосується будь-яких соціумів: від племені Мумба-Юмба і до урбаністичних кварталів Нью-Йорку – люди всюди однакові, і це підтверджують дослідження багатьох психологів. Навіть ті люди, які зросли в соціумах з сильними традиціями спільної дії, у ситуації вибору альтруїста або не-альтруїста виберуть останнього. Тобто, вони здатні на певні колективні дії в межах “рідного” соціуму, а поза його межами перетворюються на звичайних людей і діють на власну, а не на колективну користь.
Психологи давно довели, що в будь-якій популяції є завжди сталий відсоток абсолютних альтруїстів – мізерний; є також певний відсоток людей, які більш-менш схильні до альтруїзму, звичайних собі людей, які діють в залежності від обставин, і абсолютних егоїстів, яких у жодний спосіб, окрім жорстокого примусу, неможливо змусити діяти в колективних інтересах. І ці відсотки приблизно стабільні, тобто, орієнтуватись завжди слід якраз-таки на середній сегмент. Він завжди однаковий, саме з цими людьми можна працювати, і вони діють залежно від обставин.
Якщо взяти за приклад створення ОСББ – всі знають, що є абсолютні альтруїсти, які займаються колективними справами – активісти, масовики-затійники, і є люди, які тільки під загрозою виконавчої служби, яка прийде і опише їхній улюблений телевізор, можуть себе змусити заплатити те, що платять всі. І нічого тут не вдієш… Просто цей відсоток стабільний для кожного соціуму, і з цим просто треба змиритись, тому що навіщось природі це потрібно.
Якщо всі будуть альтруїстами, цей соціум навряд чи виживе, якщо всі будуть егоїстами – також навряд чи хтось виживе. Тому для кожного соціуму, аби він рухався хоч кудись, потрібен певний відсоток таких, таких і таких.
Повторюю: у кожному соціумі відсоткове співвідношення людей цих категорій – приблизно стале, і не відрізняється від інших соціумів. І якщо комусь здається, що в якомусь соціумі відсоток альтруїстів вищий, ніж у інших – то це залежить не від людей, а від інституцій, в яких вони діють. Цей феномен описував ще Макаренко: найбільші гопники, яких повитягували з найгірших помийок по усій країні, в здоровому оточенні залюбки перевиховувалися і ставали цілком нормальними членами суспільства. І навпаки: навіть діти з цілком нормального колективу, які потрапляли в якусь гопницьку структуру, швиденько переймали вподобання і традиції нових інституцій.
Групи, які успішно керують спільним, та групи-лузери
Якщо говорити про групу, то її характеристики залежать не від кількості осіб у цій групі, а від того, наскільки помітними є дії кожної людини, внесок кожного. Тобто, якщо з тисячі прихожан вже згаданої синагоги в котел хтось один виллє воду, то це не буде помітно – занадто малий відсоток води у горілці. А коли це група з десяти осіб – то це вже буде помітно, і на смак уже можна буде відчути, що горілка менш міцна, ніж мала б бути.
Важливий момент: коли людину неможливо усунути від отримання суспільних благ, які отримує вся спільнота, то кожна людина мотивується не вносити свій внесок у спільні зусилля. Але при цьому – користуватися тим, що зробили інші. І якщо усі учасники розділяють мотивацію вилити воду замість горілки, виходить відповідний результат.
Які ж відмінності існують між групами, які примудряються створити систему управління спільними ресурсами, і у них все виходить – і тими, хто не може цього зробити? З цього приводу існують теорії ігор. Ви всі, мабуть, читали Хардіна і його статтю “Трагедія спільного”. Він доводив на елементарному прикладі, що якщо двоє скотарів мають спільне поле для випасу худоби, і якщо вони не домовляться випасати рівно ту кількість худоби, яку може прогодувати дане пасовисько, то цей ресурс вичерпається дуже швидко. Але питання в тому, що якщо вони не мають змоги укласти між собою юридично зобов’язувальний контракт, або навіть за його наявності хтось з них фізично достатньо сильний, аби посунути іншого і не виконувати домовленість – то це пасовисько вичерпається.
Отже, ми маємо ще одну умову, яка має бути задіяна при керуванні спільним: потрібно, щоб всі були приблизно однаковими, і ніхто особливо не висувався. Адже у сильнішого є спокуса наплювати на всіх тільки тому, що він сильніший.
Отже, повертаємось до відмінностей між тими, хто виробив колективну ефективну дію, і тими, хто цього не зміг зробити. Давайте візьмемо за приклад створення ОСББ в Україні – аби зрозуміти, які саме причини призводять до того, що управління спільними ресурсами не може бути ефективним.
По-перше, причиною неефективного управління можуть бути і зовнішні фактори. Наприклад, наші ОСББ – чому вони існують в такій малій кількості? В Києві всього 5 відсотків ОСББ, по Україні – 6, і це мізерний відсоток. І ті, хто таки примудрився їх створити – це або будинки, в яких мешканці купували квартири, а не халявники, яким їх роздавали по приватизації ще в радянські часи; або зовсім малесенькі будинки – коли мешканців мало, то спільно керувати цим ресурсом простіше; або рівні люди, які розуміють, що таке гроші, далекі від ідеї халявництва і розуміють, що таке власність.
Але у нас проблема саме зовнішня, на жаль. У нас немає адекватного законодавства по ОСББ, яке дозволяло б нормально створювати і ефективно керувати цим ресурсом. Тому що у нас існує безумна норма: один власник – один голос. І це – незалежно від того, скільки знаходиться у власності конкретної людини: десять квадратних сантиметрів, отриманих у спадщину, чи три поверхи, які людина викупила. Наскільки відрізняються ці два власники?! Але кожен з них має один голос!
Ще одна причина: люди не можуть суто технічно створити ОСББ, тому що вони просто не можуть скласти список співвласників. Багато хто роками не оформлює свідоцтво про спадщину. Є випадки, коли жінка або чоловік купували квартиру на себе, але, за законом співвласником є кожен із подружжя – а вони вже давно живуть окремо. І так далі.
Якщо цей спільний ресурс, багатоквартирний будинок, має якусь цінність – наприклад, будинок в хорошому стані знаходиться в центрі великого міста, і є зацікавлені – наприклад, приватні ЖЕКи – черпати з цього ресурсу і не давати людям управляти самим, звичайно ж, завжди знайдуться ті, хто оскаржить, наприклад, проведення загальних зборів, і просто не дасть людям створити ОСББ. Або просто тупо не зареєструють їм статут, або ще щось.
Вихід дуже простий, задіяний дуже в багатьох країнах. Що потрібно було зробити ще спочатку, на зорі приватизації? Якщо хтось пам’ятає, то з 89 по 92 рік всі будинки обраховувались як цілісні майнові комплекси, люди викуповували квартири, а не отримували на халяву, хай хоч і за маленькі гроші.
Але сенс був не в викупі, не в грошах, а в тому, що людина була змушена піти, зробити всі обміри, зробити всі документи, сплатити хоч якусь суму… В результаті, люди отримували правовстановчий документ не у вигляді якоїсь там квартири, яка висить в юридичному повітрі, відірвана від цього будинку як цілісного майнового комплексу і від землі, на якій він побудований. Це не просто була квартира, а якась 1/157-ма багатоквартирного будинку, як цілого. І людина знала, скільки вона мала свого в цьому цілому, спільному.
У нас тепер цього немає, і люди не знають, як рахувати голоси. Тому що людині, яка викупила три поверхи, здається нелогічним, що вона має такий самий один голос, як і людина, яка отримала свої десять квадратних сантиметрів.
Якщо весь будинок виступає за щось, ситуацію ще можна вирішити. Але коли ситуація 50/50 – наприклад, ремонтуємо ми дах в цьому році, чи хай тече ще пару років, – то тут треба рахувати голоси. А рахувати голоси в наших ОСББ практично неможливо.
Примус, знову ж таки, неможливий, тому що у нас примусом займаються виключно державні органи, виконавча служба. Для того, щоб отримати судове рішення, а потім виконавчий лист, треба багато-багато років бігати по судах.
Чому українці залишаються лузерами?
Виходить: ОСББ у нас не створюються, тому що їх дуже важко створити в негомогенному середовищі.
Але ж у купі пострадянских країн це було зроблено! І середовище там було так само негомогенним, як і в нас! Відмінність – лише одна: керівництво тих пострадянських держав створило зовсім відмінні від наших закони.
Ми ж маємо справу з безумовною провиною держави, яка створила недолуге законодавство. Наші люди не створюють ОСББ у великій мірі не тому, що вони цього не хочуть, а тому, що у них для цього немає навіть мінімальних умов. Крім тих, хто, повторюю, живе в невеликих будинках, з невеликою кількістю співвласників, і має гомогенне середовище мешканців.
Виправити це… Сама держава цим займатись не буде, тому що наші законодавці надзвичайно далекі від цих проблем. У них таких проблем немає, і про їхнє існування вони навіть не підозрюють. При спробах їм розповісти, що насправді причина того, що у нас не створюються ОСББ, полягає в тому, що у нас неможливо приватизувати ідеальну частку нерухомого майна, викликає у наших можновладців ступор. Вони не розуміють, що без створення ОСББ не можна ефективно управляти будинком, а без ефективного управління будинком не можна управляти майном територіальної громади, далі – міста, далі – країни; і не розуміють, що усе починається з простої неможливості приватизувати ідеальну частку –  тому що для них це занадто довгий логічний ланцюжок.
Далі буде.
 
Насправді, усе елементарно: у нас залишилося приблизно 12-13 відсотків неприватизованого житла. Це не тому, що люди не хочуть його приватизувати, а тому, що вони не можуть: у нас приватизувати можуть тільки разом, усі ті, хто зареєстрований у конкретній квартирі. Іноді, наприклад, молоді вважають, що їм буде вигідніше приватизувати, коли повмирають старі; або дружина вигнала чоловіка на іншу квартиру, і не зацікавлена в приватизації, бо розуміє, що чоловік отримає свою частку і продасть її шляхом договору дарування якимось гопникам – ну і так далі.
Оці 13 відсотків заважають тому, щоб нарешті всі будинки стали приватною власністю в цілому. Адже номінальним власником неприватизованих квартир є територіальна громада в особі місцевих органів влади. От і все – через це утруднена приватизація будинків як цілісних майнових комплексів; неможливо порахувати людям їхні частки, і часто вони не можуть ані організуватись, ані далі розпоряджатись своїм спільним ресурсом.
Ці проблеми можна екстраполювати на будь-який спільний ресурс. Проблеми однакові: люди не можуть домовитись, люди дуже різні, їм заважають зовнішні фактори, і так далі. Але не слід вважати, що люди не хочуть цього зробити. Зазвичай люди намагаються вирішити свої проблеми настільки ефективно, наскільки їм дозволяють поточні умови. Кожен бажає собі тільки добра – і дуже мало в соціумі деструктивних людей, які діють назло собі чи назло іншим.
Отже – люди стараються, вони намагаються зробити якнайкраще, а якщо у них не виходить – то це не їхня провина, а провина зовнішніх факторів. Звичайно, для людей вкрай важливі й колективні вигоди. Кожен хоче жити в будинку, в якому все відремонтовано, в якому не тече дах, немає в підвалі води по пояс, не літають комарі, і все нормально. Але, кожен думає: а чого це я буду робити все для всіх? А чого це один я маю за щось платити?
А коли настає час, коли будинок руйнується – з’ясовується, що інституцій ніяких немає. Навіть найбільші гопники і роздолбаї, які вселяються в будинок з ефективно діючим ОСББ, наскільки я чула, починають ходити на збори, вирішувати, а куди б витратити гроші, і добросовісно сплачують всі внески. Це якщо інституція вже існує. Питання в тому, як цю інституцію інсталювати в кожен окремий будинок.
Трагедія спільного на прикладі українського села
От приблизно така проблематика, яка є в ОСББ, вона стосується будь-якого спільного ресурсу. В селі це – колишні розграбовані КСП. Якщо в місті ми маємо квартиру, яка висить в юридичному повітрі, відірвана від цілого – то в селі це віртуальні, так звані державні акти на землю. Тому що хіба це не віртуальний пай, якщо це 5-гектарний пай посеред 100-гектарного поля, до якого не під’їдеш, не підлетиш, не підповзеш?.. І подіти його нікуди, бо на продаж накладено мораторій,  а обробляти неможливо, тому здати його в оренду можна тільки разом з усіма іншими, і тільки місцевому латифундисту, який дасть тобі за нього хіба що мішок дерті. Скажіть спасибі, що дав хоч це, тому що нічого іншого ти зі своїм паєм не зробиш.
Ось вам трагедія спільного у застосуванні до нашої країни. Не кажучи вже про те, що ми мали хіба не єдину ресурсну перевагу в Європі – ніде не було такого крупнотоварного сільськогосподарського виробництва, як в Україні. Що з цим зробили? Розбили на дрібні фермерські виробництва, більшість з яких животіє в злиднях просто тому, що на ті шматки землі, які їм дісталися, неможливо прожити.
Питання з залу: Кучмісти намагалися заборонити перетворення КСП на с/г кооперативи, хіба ні?
Т.Монтян: Ні, забороняли виключно купівлю-продаж. Потім на деякий час дозволили купівлю сертифікатів – для того, щоб латифундисти скупили усе, що вони на той час могли скупити. Потім було знову запроваджено мораторій. Але законодавство було побудоване таким чином, що людям давали не свідоцтво про право власності, а віртуальні папірці – так званий “майновий пай”, в яких було записано, наприклад, що людина має в крупному рогатому скоті 25 гривень, в свинях – 37 гривень, і так далі.
Подивіться на звичайні майнові паї, в будь-якого селянина поцікавтесь. Є земельний пай, є майновий. Земельний – те, що потім було переоформлене в земельні акти віртуальні, а майнові – це те, про що я кажу. У підсумку, усе майно покрали ті, хто заволодів ним фізично. Дуже мало хто зміг добитися хоча б виділення грошима оцих часток з майнових паїв.
Хоча і в таких умовах деякі товариші, керівники нормальних господарств, примудрилися зробити те, що треба. А саме: поділ на рівні, але різні шматки. Якщо землі різні – виноградники, пасовища, луки і так далі – вони просто діляться на кількість пайщиків, а потім шляхом жеребу кожен витягає, що кому дістанеться. Потім протягом кількох років люди об’єднуються, міняються, перетасовують кордони… Якщо село на тисячу пайщиків, який би вони не витягнули жереб – вони все одно почнуть мінятися, у кого ближче, у кого далі, і так далі. Коли всі перетасувалися, всі помінялися і всі задоволені – тільки тоді оформлюються паї.
Ті, хто зробив так – у тих селах все чудово, вони всі знайшли, що зробити: хтось продав, хтось об’єднався, і усі прекрасно почуваються.
Я не буду піарити одного свого знайомого політика, але це зробив він у своєму рідному селі, і за його прикладом – іще декілька людей. Але, якщо ви проїдетесь по Україні – абсолютна більшість людей сидить без землі, без паїв, без нічого. Паями керують латифундисти, які дають хіба мішок дерті на пай. В деяких місцях фермери щось там зачепили, якось там намагаються вижити, але в нашій країні, при нашому розвитку агротехнічному, неможливо прожити з 50-100 гектарів, які отримав середній фермер – за вкрай нечисленими винятками.
Ось і все, що ми зробили. Вгробили крупнотоварне виробництво, яке могло б приносити нормальний дохід, і було б рентабельним. Замість цього ми розваляли все, що в нас було, а тепер дивуємося, чому у нас все так погано та безнадійно.
Нічия земля – нічиї будинки…
А у місті – місті ми зробили такі-ось недо-кондомініуми, дозволивши приватизувати віртуальні квартири у відриві бід багатоквартирних будинків, як цілісних майнових комплексів.
Я вже не буду казати, що сталося з підвалами та горищами, які залишилися нічиїми. В місті Києві було зроблено дуже просто, слідкуйте за руками. 27 грудня 2001 року виноситься рішення №208, яким сім з половиною тисяч будинків були оголошені власністю територіальної громади міста Києва. І це незважаючи на те, що в більшості цих будинків вже було 80% приватизованих квартир. От їх тупо оголосили комунальною власністю. Вони ВЖЕ були спільною власністю тих, хто приватизував там вже квартири, але треба ж було дерибанщикам, скориставшись відсутністю в цих будинках самоорганізованих та самокерованих інституцій, пограбувати цей ресурс!…
Смисл дуже простий. Після рішення №208 ці всі будинки були розкидані по 10 районах. Тобто, наступним рішенням вони були передані в комунальну власність 10 районів міста Києва. В інших містах робили все те саме, тобто, схема одна, накатана. Після цього ці будиночки інвентаризували, подивились, де там які цікаві підвальчики чи горища. А оскільки усе це власність територіальної громади, то тільки в 2004 році Конституційний суд розчохлився, і таки визнав очевидне – що багатоквартирні будинки є спільною власнітю співвласників усіх приміщень в цих будинках, разом з прибудинковою територією, на якій вони розташовані. Але вже було пізно, тому що абсолютна більшість цікавих, смачних, соковитих підвальчиків та горищ була вже роздерибанена.
Зараз іде веселий процес. Зазвичай подається 5 позовів. Скасовується 208 рішення, яким будинок був визнаний власністю територіальної громади, з тієї простої причини, що на момент винесення цього рішення будинок вже перебував у співвласності. Потім скасовується рішення про передачу у власність територіальної громади району. Потім скасовується наказ…
Уточнення з залу: А що, на власників квартир не звертали уваги, коли передавали будинки у комунальну власність, а потім підвали та горища – у приватну?
Т.Монтян: Людішкі?! Їх вважали тарганами і пацюками, які заважають дерибанити. А от тепер ці людішки об’єднуються і подають позови!
Отже, продовжуємо: спочатку скасовується рішення 208, потім – рішення про передачу у власність територіальної громади. І далі – скасовується наказ, яким наказувалося видати територіальній громаді правовстановчий документ на якийсь смачненький підвальчик чи горище.
Потім – скасовується саме свідоцтво про право власності територіальної громади на цей підвальчик чи горище, тому що, на підставі рішення Конституційного суду, весь будинок є співвласністю, в тому числі – неподільні допоміжні приміщення. І далі скасовується вже кілька договорів купівлі-продажу, за якими підвальчики були роздерибанені спершу “прокладці” першій, потім “прокладці” другій, а потім вже – добросовісному набувачу, який ні сном ні духом не знав, що, виявляється, цей підвальчик поцуплено у співвласників багатоквартирного будинку.
Але оскільки, за нашими законами, нормативні акти, регуляторні акти органів влади, які порушують майнові права громадян, не мають для скасування строків давності, “ета музика будєт вєчной”. Тобто, як тільки люди розуміють, що у них тупо щось поцупили, вони починають судитись.
Людині, яка справді добросовісно придбала таке майно – їй повинні відшкодувати збитки ті, хто порушив майнові права, і зазвичай це ті, кому людина дала відкат. Тому що добросовісні набувачі достатньо рідко купують оці приміщення. Зазвичай це якісь контори “Роги і копита” і афілійовані структури дерибанщиків з органів місцевої влади.
Тобто, схема яка: якщо люди не починають ґвалт, не починають воювати за свої підвали та горища, то спокійно продається все добросовісним набувачам.
А насправді майном територіальної громади можуть вважатись тільки ті приміщення, які станом на 90-й рік були і так комунальними: перукарнями, бібліотеками, магазинами і так далі – тобто, ті приміщення, які ще при Радянському Союзі дійсно служили інтересам територіальної громади. А ви самі розумієте, таких приміщень доволі мало. Основна маса – це просто підвали, які потім перебудували в нежитлові приміщення і роздерибанили.
Ось вам наші спільні ресурси, як ми все це маємо в Україні. І якщо знаходиться достатня кількість людей, готових на спільну колективну дію, на позови до суду, якщо вони примудряються скинутись на адвоката і так далі – вони навіть примудряються відбити свої підвали та горища. Якщо ж ні – ці ресурси тупо валяться і чекають свого часу, поки вся країна перетвориться на Алчевськ. І от питання в тому, що станеться швидше: чи то люди прозріють і хоч якось там сподвигнуться на колективні дії, або весь наш житловий фонд просто розвалиться.
Далі буде.
Тетяна Монтян

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s