А помнишь, как это было!? #kat_ua #Ukraine2 #video

Пацан сказал…
 

 

Країна тотального обману і маніпуляцій
Віталій Тертиця, для УП _ Середа, 24 листопада 2010, 12:24

Держава без справедливості – усього лише зграя бандитів.
Блаженний Августин

За інформацією, оприлюдненою українським омбудсманом, згідно стандартів ООН 78% населення України живе за межею бідності. Однак, бідні далеко не всі – адже існує вузький прошарок зверхбагатих.
Відповідно до рейтингу Transparency International, за індексом сприйняття корупції Україна займає 134 місце зі 180 країн. За простотою сплати податків – ганебне 181 місце зі 183 країн, за простотою отримання дозвільної документації на будівництво -179 місце зі 183 країн. Поруч з Україною в рейтингах знаходяться такі сусіди, як Гондурас, Того, Конго, Венесуела, Зімбабве та Танзанія.
Щоб зрозуміти, де ми живемо, зовсім необов’язково звертатись до міжнародних рейтингів. Достатньо лише уважніше придивитись до оточуючої реальності.
Суспільство фактично поділене на касти, а рівність перед законом є суто умовною. Важелі політичної й економічної влади сконцентровані в руках олігархату, який існує над законом та маніпулює суспільством через маріонеткові політичні утворення та ЗМІ. Правосуддя в багатьох випадках є фікцією. Контролюючі органи п’ють кров із малого та середнього бізнесу. Чиновники отруюють життя суспільству своїми бюрократичними процедурами, які часто не потрібні нікому, окрім самих чиновників.
Доля багатьох починань в Україні залежить від податківців, митників, міліції, прокурорів, СЕС та інших служб, наділених владними повноваженнями. Форми взаємодії суспільства та бізнесу з державним апаратом є архаїчними як за формою, так і за змістом.
Бюджетні кошти розподіляються за відкати або розкрадаються. При африканських зарплатах нормальне житло коштує астрономічні суми. Кредити на житло видаються лише під кабальні відсотки.
Представники влади дозволяють собі публічно насміхатись над громадською думкою. Співробітники податкової служби при проведенні перевірок стріляють у працівників підприємств.
На державні посади люди призначаються не за професіоналізмом, а за критерієм лояльності чи сімейних зв’язків. Владна вертикаль будується за принципами кумівства та непотії, а корупція стала формою існування державного апарату.
Доходить до абсурду – висока концентрація родичів у владі пояснюється її окремими представниками наявністю "талановитих сімей". Ми всі добре бачимо ці таланти!
Цей список можна довго продовжувати. Таким чином, реальність сучасної України – це реальність бідної напівфеодальної держави третього світу з кастовою соціальною структурою. Очевидно, що в нормальних країнах за таких вихідних умов бездарна корумпована влада не мала б жодних шансів на суспільну підтримку й подальше існування.
Однак, уже майже 20 років в українському політикумі домінують "талановиті сім’ї" та персонажі з номенклатурно-феодальним мисленням. Тому складно заперечити наявність певного соціального базису та суспільної підтримки цих сил навіть у таких умовах.
У чому ж полягає парадокс? У чому полягають приховані важелі їхнього впливу на суспільну свідомість?
Подібного ефекту можливо досягти шляхом маніпуляцій. Адже продумані маніпуляції успішно можна конвертувати в політичну владу та гроші. На чому ж вони ґрунтуються?
Одним з інструментів є певні поняття-символи, які неоднаково інтерпретуються різними суспільними групами, а тому постійно нав’язуються в якості фундаментальних нерозв’язних протиріч: НАТО, Російська Федерація, мова-язик, СРСР, Чорноморський флот, тематика Другої світової війни тощо. Подібні питання постійно педалюються та роздмухуються цілою армією штатних провокаторів.
Олігархат добре прорахував, що, розбивши суспільство на окремі фракції та підсунувши кожній із них у якості "захисників" своїх маріонеток, він забезпечить собі сьогоднішній доступ до влади, власності та матеріальних благ.
Адже існуючі політичні сили є утвореннями одного порядку, їхня природа є соціально однорідною, а конфлікт часто лише грою на публіку. Виборці кожної умовної групи інстинктивно відчувають, що їх обранці навряд чи змінять їх особисту реальність, однак все одне підтримують "своїх".
Парадоксально, але політичні сили, які на перший погляд можуть здатись непримиренними антагоністами, насправді дуже необхідні один одному. Кожен із них на сьогодні може надати своєму електорату єдиний переконливий доказ необхідності свого існування – протиставлення себе "чужим".
Саме на цій ідеї "проти" ґрунтується існуюча віртуальна суспільна підтримка провідних політичних сил. Якщо забрати подразник з протилежного боку – вона розвіється, як дим.
У такій системі координат "лідери" кожної з умовних груп усі соціально-економічні провали можуть легко компенсувати простим за своєю суттю ultima ratio: "ми ж свої".
Звідси випливає невтішний для більшості українських політиків висновок: їхні рейтинги ґрунтуються на міфах та зомбо-ідеях, імплантованих у суспільну свідомість.
На верхівці української феодальної піраміди будь-які ідеологічні, мовні та соціально-культурні відмінності згладжуються й набувають вигляду напівтонів. Конфлікт і протиріччя в цьому закритому для стороннього ока середовищі – не більше ніж метушня за право доступу до державного корита.
Політичні персонажі в цій удаваній боротьбі добре розуміють: такий доступ багато в чому залежить від їхнього вміння вміло маніпулювати масами. Тому настільки важливою є видимість публічного конфлікту між собою.
Контрольований конфлікт та успішна гра на протиставленнях – ось у чому секрет нинішньої сили олігархату.
Розділяй і володарюй – принцип старий, як світ. Саме завдяки подібним простим за своєю суттю фокусам в українському політикумі вже котрий рік тасується засмальцьована колода краплених карт.
Однак, чи є протиріччя, які постійно нав’язуються суспільству, фундаментальними?
Цілком природно, що всі люди є різними, а отже, їх точки зору щодо оточуючого життя, історичних подій тощо, можуть відрізнятися також. Це нормальний стан речей. Очевидно також і те, що різні люди можуть спілкуватись на різних мовах. Кожна мова має свій унікальний лінгвістичний інструментарій для вираження думок, почуттів, тому володіння декількома мовами може лише збагатити людину, однак аж ніяк не стати яблуком роздору.
Питання, які маніпулятивно нав¢язуються суспільству в якості нерозв’язних протиріч, у повсякденному житті є другорядними, епізодичними та несуттєвими для абсолютної більшості тих, хто живе в Україні.
Для більшості головною та визначальною проблемою є оточуюча реальність. Маніпуляції, у свою чергу, мають на меті створити в суспільній свідомості своєрідний сурогат, ерзац оточуючої дійсності та відволікти увагу від головного.
У цьому аспекті поведінка маніпулятора нагадує модель поведінки кишенькового злодія: у жертви відволікають увагу та в цей час успішно витягують з її кишені гаманець.
Маємо приблизно той самий фокус, що й в 90-х роках, коли масове розкрадання держвласності проходило під акомпанемент мексиканських телесеріалів та передач про літаючі тарілки. Тому поки люди, отруєні дурманом пропаганди, з піною на губах сперечаються про мову-язик, Другу світову, НАТО, РФ тощо – білі та пухнасті з різних політичних таборів можуть спокійно пити каву у своїх феодальних маєтках, посміюючись з "електорату".
Указані питання – не більше ніж димова завіса, ширма, яка приховує справжню сутність речей: розподіл власності, багатства, сфер впливу та банальне обкрадання суспільства.
Тому, коли на екранах телевізорів чи шпальтах газет розкручується черговий виток мовно-язикового чи подібного йому протистояння, раджу уважніше приглядатись до своїх кишень. Скоріше за все, це означає, що вас хочуть у черговий раз обікрасти. Потрібно лише спробувати здогадатись, яким чином на цей раз.
Абсолютну більшість громадян турбують зовсім не ті проблеми, які штучно нав’язуються ззовні. Сама постановка питання про "точки об’єднання" Сходу й Заходу є штучною та маніпулятивною. Більшість громадян, що мешкають у різних частинах України, є рівними та однаковими у своїй бідності, маніпульованості та беззахисності перед номенклатурно-олігархічною владою.
І сьогодні визначальними є зовсім не ті протиріччя, які нав’язуються маніпулятором.
Можливо, справжня лінія розлому повинна проходити між суспільством у цілому, та тими, хто його поки що успішно обманює?
У цьому аспекті достатньо цікавим видається питання боротьби з бідністю. Зважаючи на те, що майже 80 % населення України знаходиться за межею бідності, а власність зосереджена у вузького кола зверхбагатих, влада, яка "стоїть на сторожі інтересів суспільства", теоретично мала б кожен день надавати звіт, що зроблено для покращення цього становища.
Чи підвищено життєвий рівень? Чи запроваджена справедлива система оподаткування та розподілу суспільного багатства? Що зроблено для того, щоб малий, середній бізнес міг вільно дихати, створювати робочі місця та платити податки? Чи спрощені бюрократичні процедури? Що зроблено для зниження рівня корупції? Чи припинено масштабне розкрадання державного бюджету? Який рівень безробіття? Чи стали доступними та якісними медицина й освіта? Чи стало доступним житло?
Однак реальних кроків у цих напрямках ми не бачимо.
По великому рахунку, а чи може нинішній політичний клас бути насправді зацікавленим у боротьбі з бідністю?
Бідна людина навряд чи буде незалежною, оскільки вона так чи інакше буде залежати від того, від кого отримує гроші. Це – добрий матеріал для маніпуляцій та зомбування.
Такою людиною набагато легше маніпулювати за допомогою страху. Наприклад, страху втратити роботу, страху перед завтрашнім днем, страху впасти в немилість керівництва тощо.
Страх сам по собі – це антипод свободи. А тому він є улюбленим інструментом маніпуляцій у тоталітарних країнах. Щоб утримувати суспільство в лещатах страху, окрім тотальної бідності, необхідні також жорстокі та цинічні правоохоронні органи, інквізиційна судова система, що ми й спостерігаємо в сьогоднішній Україні.
Маніпулювати людиною, у якої є власність, набагато складніше. Помикати – неможливо.
Свідомість такої людини набагато важче промити телевізійним шоу. Увагу такої людини набагато важче відволікти від суті того, що відбувається навколо, безкінечними телепередачами про чаклунство та екстрасенсів. Для людини з подібним мисленням відповідь на багато запитань лежала б на поверхні: я сплатив податок на утримання влади, однак що я отримую взамін? Бідну країну з "талановитими сім’ями" та кастовою соціальною структурою. Тоді це, напевно, обман?
Наявність у суспільстві критичної маси людей, які б усвідомлювали всю вбогість існування в напівфеодальній країні, означала б кінець для нинішньої системи тотального суспільного обману та маніпуляцій в Україні.
Тому, олігархату в сьогоднішніх умовах набагато вигідніше тримати суспільство "у чорному тілі" та в стані залежності. Чи не цим пояснюється та обставина, що середній клас є настільки ненависним для нинішньої влади?
Адже економічно незалежні люди не вписуються в українську феодальну піраміду, вони є для неї чужорідним елементом.
Саме середній клас є тим середовищем, у якому ідеї особистої свободи, рівності перед законом, відповідальності та підконтрольності влади здатні існувати не лише на рівні теоретичних постулатів, відірваних від життя, але й у вигляді світоглядних установок, мотиваційного базису суспільної поведінки.
Виходячи з таких міркувань, інтересу існуючої влади в зростанні суспільного добробуту не існує.
Олігархат для свого існування та самовідтворення потребує специфічного середовища. Для цього йому потрібне не громадянське суспільство, а колективний люмпен, яким можна легко маніпулювати у своїх інтересах.

 

Віталій Тертиця, адвокат, спеціально для УП

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s