Нова влада: ескіз портрету у затінку українського конституціоналізму (Український тиждень)

Фото: Олександр Чекменьов
Багато гучно-декларативних, а часом і правильних слів сказано впродовж останніх тижнів президентом Віктором Януковичем і провідними членами його команди. Але надзвичайно важливі, ба більше, визначальні речі при цьому залишаються, як то кажуть, "за кадром". І не дивно: адже йдеться про те, що характеризує чинний правлячий режим аж ніяк не з найкращого боку.
Причому "не найкращий бік" тут – це не суто моральна оцінка, скажімо, кадрової політики Партії регіонів (непотизм або ж кумівство у ній уже перевищили всі "досягнення" минулого президентства) чи підготовленого урядом і дружно проголосованого коаліцією у першому читанні просто-таки вбивчого для бізнесу проекту Податкового кодексу. "Не найкращий бік" – це характеристика влади під оглядом політико-правових норм, під оглядом того, що традиційно зветься конституціоналізмом.
Президент меншості
Отож найперше звернімося до мови цифр і подивімося, на кого реально спирається чинна влада. У другому турі президентських виборів Віктор Янукович одержав, якщо округлювати до цілих чисел, 49% тих, хто прийшов на виборчі дільниці (інші проголосували за Тимошенко і проти обох кандидатів) та 35% від загального числа дорослих українських громадян. Іншими словами, чинний президент став першим в новітній історії главою Української держави, за якого проголосувала меншість учасників виборів.
 

При цьому пасивність виявила передусім демократично налаштована частина виборців, пригнічена і деморалізована внаслідок перманентних конфліктів між демократичними силами впродовж останніх п’яти років. Ці люди так і не подолали своїх сумнівів: а чи не однакові вони, ті кандидати? Прихильники же Віктора Януковича, як засвідчують соціологічні опитування, ніколи не терзаються надмірними сумнівами, для них світ украй простий, "чорно-білий", тут "наші", а там – у Галичині, в Америці, у Польщі – "чужі".
Ба більше: 22% опитаних цього року Київським міжнародним інститутом соціології українських громадян виступають за об’єднання України з Росією в єдиній державі. Такі показники є досить стабільними впродовж усіх років української незалежності. Ці виборці (а їхні настрої впродовж останніх 10 років ще й підігрівають штучно із Кремля) ненавидять Захід і вважають, що авторитарна Росія є осердям усіх можливих світових чеснот.
І це ще не все: за даними соціологів, приблизно половина цих "палких русофілів" узагалі не вважає себе українськими громадянами ані в політично-громадянському, ані в культурному сенсі, ототожнюючи себе чи то з СРСР, чи то з Росією. Проте вони активно користувалися своїм виборчим правом, підтримуючи передусім КПУ та схожі квазіліві (тобто неосталіністські) партії. А з 2004 року ця частина електорату, регіоналізована переважною мірою в Донецькій і Луганській областях та в Криму, стала на бік Януковича, становлячи значну й активну частину його виборців.
Інша частина електорату Януковича і його партії – це переважно робітники, інженери та члени їхніх сімей з тих регіонів, де домінує традиційна індустрія – видобуток металевої руди й вугілля, виплавка металу, виробництво прокату та напівфабрикатів для хімічної промисловості, а також розташовані колись дуже потужні підприємства радянського ВПК. Ці люди добре заробляли за радянських часів, для них реформи – синонім злиднів, закриття підприємств та копалень, руйнації звичайно способу життя. Вони бачать в Януковичі "свою" людину, яка не допустить таких лих. Тим більше, що 2006-2007 року за прем’єрства Януковича у перерахованих галузях була непогана ситуація, тож цей електорат вважає: досить поставити "свою людину" президентом – і все буде добре, не розуміючи причин і наслідків різкої зміни кон’юнктури на світовому ринку внаслідок світової фінансової кризи.
От така ситуація з соціально-політичною базою чинного режиму. Відтак ця ситуація ще гірша, ніж писали деякі публіцисти: Віктор Янукович є не просто президентом Партії регіонів, він є президентом (й політичним улюбленцем) антиукраїнської і традиційно-радянської частин українського суспільства. І для того, щоб справді стати президентом бодай не всієї України (це неможливо, на жаль, в принципі для будь-кого, адже близько 10% наших співгромадян почувають себе такими собі новітніми "фольксдойчами", себто "співгромадянами" Путіна-Медвєдєва в оточенні неповноцінних "хохлів"), а її переважної частини, Віктору Януковичу слід рішуче трансформувати свою політичну опору. Приблизно так, як це зробив у середині 1990-х Леонід Кучма. Проте існують серйозні сумніви у здатності та бажанні нинішньої владної команди зробити це, і для цих сумнівів є вагомі підстави.
А от те, що ситуація з електоральною підтримкою Януковича залишилася без змін, засвідчують дані всеукраїнського опитування, проведеного компанією Research & Branding Group, яка тісно співпрацює з Партією регіонів. За цими даними, якби президентські вибори проходили наприкінці травня, то Віктор Янукович набрав би 45,5% голосів. Додаткові 10% – це стандартна кількість "опортуністів", які є в кожній країні і які завжди голосують за "сильну владу" чи, принаймні, владу, яка видається такою. Україна, як бачимо, не виняток.
Ситуацію не змінює те, що сьогодні більшість виборців тією чи іншою мірою підтримує діяльність чинної влади. Так буває у всіх державах після зміни адміністрації: півроку-рік люди сподіваються на нових вождів і ставлять їм вочевидь завищені оцінки. Ну, а потім дійсність бере своє…
Ще цікавіша ситуація склалася у парламенті. Урядова коаліція наразі має 58% депутатських місць у Верховній Раді, а от на парламентських виборах 2007 року партії і блоки, які складають цю коаліцію, разом одержали лише 44% голосів учасників голосування (45% голосів одержала нинішні фракції парламентської опозиції), що становило менше, ніж 30% всього українського електорату. Чи є де у світі таке, що меншість означає відчутну більшість?
Неосталіністи плюс "конкретні пацани"
Іншими словами, низка обставин призвела до формування в Україні влади, яка спирається і на відносну, і на абсолютну меншість виборців. При цьому зазначена меншість досить компактно структурована за регіональним і віковим принципами. Що ж стосується партій, які входять до коаліції, то серед них бачимо відвертих неосталіністів, як-от КПУ (яка встановила перед 9 травня пам’ятник Сталіну у Запоріжжі і прагне повторити це в Одесі та Києві) та позапарламентський Союз лівих сил (СЛС, чий голова Василь Волга очолює Державну комісію з регулювання ринку фінансових послуг); саме колона СЛС на параді 9 травня у Києві йшла під гаслами "Сталін – наш прапор" і "НАТО – війська СС". Є низка ледь прихованих неосталіністів й у лавах "регіоналів" (скажімо, міністр освіти і науки Дмитро Табачник, голова парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов тощо). А на які "ринкові реформи" здатні неосталіністи, навіть які їздять на "майбахах" і "мерседесах" (Ленін і Сталін, до речі, також полюбляли фешенебельні авто)? Для них традиційна панацея від лих – це "загвинчування гайок", нищення "націоналістів" та ідеологічне повернення у "світле радянське минуле".
Власне, чимало складових такого повернення ми й спостерігаємо. Згадаймо лишень уславлену сентенцію Ганни Герман про те, що у разі, коли президент Янукович стоятиме в автомобільних корках, то внаслідок цього стоятиме вся країна. Але ж це тільки сталінський режим після 1937 року встановив таку систему, навіть Гітлер не призначав на посади настільки безініціативних персонажів, що вони без його команди не сміли й кроку ступити…
Але то слова. А є й дії, причому дії знакові. Пам’ятаєте недавню скандальну історію із затриманням сестри опозиційного депутата Олени Парубій? До кого публічно звернувся за допомогою її брат-парламентарій? До керівників державної влади, включно з президентом. Не до прокуратури, до прямих обов’язків якої входять нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство тощо; не до омбудсмена, покликаного здійснювати контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина; зрештою, не до органів правосуддя. А до тих, у чиїх руках перебувають реальні, а не записані у законодавстві важелі, до тих, хто реально може (якщо тільки схоче підняти телефонну слухавку) допомогти людині.
Й одного дзвінка заступниці глави президентської адміністрації керівникові львівської міліції вистачило, щоб правоохоронці… ні, не порушили закони, навпаки – почали їх ретельно виконувати, беручи до уваги, як і належить, стан здоров’я Олени Парубій та реальну вагомість звинувачень на її адресу. А це вже симптом не просто повернення "телефонного права", а нової появи так званих "директивних органів" як реальної, а не позірно-конституційної вершина влади у державі. Що це за органи? Згадаймо не таке давнє минуле.
Привиди воскресають
"Для позначення цієї вершини в номенклатурному жаргоні ствердився термін "директивні органи". За звичаєм недорікувато, та він чітко висловлює думку: це не якісь там "вищі органи" державної влади або управління, а органи, дійсно дають директиви всім цим "вищим"… Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС разом і становлять справжнє уряд Радянського Союзу… Позначення "директивні органи", яке здається безбарвним, сповнене глибокого змісту, кращого найменування не вигадаєш. Це органи, які не видають законів і тим більше не виконують їх, а дають директиви про те, які закони видавати і як їх виконувати" (Михайло Восленський, "Номенклатура", 1980 рік).
Саме у такій системі влади цілком логічними є нинішнє постійне нехтування Конституцією й законами (в СРСР, між іншим, той, хто вимагав від влади дотримання чинного тоді законодавства, вважався дисидентом); саме у такій системі державний бюджет і мусить без обговорення ухвалюватися Верховною Радою впродовж кільканадцяти хвилин; саме у такій системі можливе засилля представників територіального клану у владі (в СРСР за Брежнєва "дніпропетровські", в Україні за Януковича "донецькі"); саме у такій системі логічною є вже висловлена вголос ініціатива скасувати обмеження щодо терміну перебування на президентській посаді тощо.
Деякі складові цієї системи в Україні ніколи не зникали, деякі воскресли ще за Леоніда Кучми, – але останній, бувши досить значним радянським номенклатурником, бачив усі недоліки такого владного механізму зсередини, тож намагався доповнити його модерними європейськими складовими. Виходило, ясна річ, щось не дуже зугарне та дієздатне. А от нинішня влада в силу свого глибокого провінціалізму та неосталіністських настанов радісно відтворює ту систему, яка в певних межах певного часу була по-своєму ефективною, але стратегічна управлінська неспроможність якої врешті-решт стала однією з головних причин краху СРСР.
І все логічно: говоримо про європейські цінності та розвиток демократії, а робимо зовсім інше. Нічого нового: товариш Сталін теж багато говорив про демократію, особливо наприкінці життя, одночасно готуючи новий етап всезагальної "чистки" в СРСР та мобілізацію всіх сил для нових воєнних авантюр на світовій арені.
У цьому сенсі цілком закономірним виглядає ухвалений у першому читанні законопроект "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", поданий до Верховної Ради президентом. Цей законопроект сповнений демократичної і ринкової риторики. Мовляв, хай тішаться нею як внутрішні, так і зовнішні адресати. Внутрішні – це та сьогоднішня "мовчазна більшість" українських виборців, яка скептично, а то й саркастично-зневажливо сприймає самого Віктора Януковича та перші результати його президентства.
Саме цій "мовчазній більшості", а не традиційним виборцям Партії регіонів адресовані слова про національні інтереси та цивілізований ринок. Зовнішні ж адресати – це передусім Євросоюз, головний клієнт експортних зусиль українських олігархів, а також інші розвинуті держави світу, для яких поняття "демократія", "громадянське суспільство" та "права людини" – це щось важливе. Нехай тішаться! А для взаємин з нинішньою владою Росії значення мають не словесні формули, а забезпечення інтересів "Газпрому" та інших зрощених із державою мегакорпорацій; що ж стосується традиційного "регіонального" електорату, то частина його буде щасливою від самого факту боротьби влади з тінню Степана Бандери, частина ж іще якийсь час щиросердо чекатиме на "покращення вашого життя вже сьогодні". Усі ці сюжети є реальністю українського політичного буття. Але, схоже, годі чекати, щоб президент Янукович вів про них мову чи сьогодні, чи будь-коли. Він та його команда воліють вішати демократично, а віднедавна ще й квазінаціонально забарвлену локшину на вуха українців. А в той час, коли з високої трибуни лунають слова про європейський поступ, спецназ вміло блокує опозиційних демонстрантів, щоб не псували картину благодаті…

3 thoughts on “Нова влада: ескіз портрету у затінку українського конституціоналізму (Український тиждень)

  1. =====Президент меншості
    Є, навпаки, протилежна думка, певний психологічний парадокс, який свідчить, що більшість помиляється значно частіше, ніж меншість (грубо кажучи тому, що у більшості спрацьовує стадний інстинкт, а меншість на його тлі має аргументовано відстоювати свою позицію)

  2. Взагалі то президент більшості.
    Ті 49% відсотків згуртовані та об’єднані, тому складають більшість.
    Я маю на увазі не відносну більшість щодо 100% населення, а абсолютну. Ніхто не зміг об’єднати навколо себе більше. Ніхто не зміг підготвувати більш популярну ідею. А отже вони складають більшість в цій країні. На жаль.
    Суть не в тому, що їх 49%, а в тому, що вони збирають абсолютну більшість відносно інших. І саме це становить проблему.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s